Кожен успіх має свою ціну, своє “але”, а кожен провал дає нам цінний урок — Маргарита Чернишова

Share

Як поєднувати посаду голови осередку, Ради Старійшин та в.о. голови всієї організації? Про труднощі та особисті перемоги в громадській діяльності нам розповіла Маргарита Чернишова. Її шлях розпочався у маленькому осередку міста Сєвєродонецьк, але вже за 5 років діяльності в організації вона обіймала важливі посади та продовжує передавати свій досвід і будувати міцну команду.

Яким підлітком ти була?

— Інтроверткою, яка ховалася від людей у творчості та навчанні. Я присвятила більшу частину свого свідомого життя музиці, аби у 23 роки виявити, що це не моє. Але якби не музична освіта та не ФРІ, я би не стала тією людиною, якою я є зараз, тому мені немає про що шкодувати.

Чому у тебе виникло бажання долучитись до волонтерських та соціальних проєктів?

— Вдячна за це оточенню та перш за все своїй родині. Вони показали мені, що віддавати — так само важливо, як і отримувати, і що ці два процеси взаємозалежні. Коли з дитинства звикаєш до того, що твоя зона комфорту набагато ширша за межі твоєї квартири — справа вже не в бажанні, а у внутрішній необхідності турбуватися про інших, аби мати позитивний досвід і відчуття безпеки навзаєм.

— Як ти дізналася про ФРІ та чому вирішила долучитися?

— У липні 2015-го я потрапила на візит “Твоєї країни”, яку робила Львівська ФРІ+. Завдяки тим кільком дням і тим людям ФРІ почала асоціюватися у мене з щастям тут і зараз, крутою спільнотою та проєктами, що змінюють суспільство. Звісно, що одразу після повернення додому я заповнила анкету на вступ.

Осередку в моєму місті не було, і, напевно, не з’явилося би без ще однієї фрішної ініціативи — ФРІ-табору “Хвиля” у серпні того ж таки 2015-го року. Він дав мені розуміння того, що навіть самотужки я можу щось змінювати у Сєвєродонецьку. А підтримка фрішників/-ць — Саші Білязе, Жені Бондаренка, Наді Гранкіної, Олени Халіної та багатьох інших (деякі навіть не знали мене особисто) — показала, що я долучаюся не лише до всеукраїнської організації, але й до справжньої всеукраїнської родини.

10 вересня 2015 року разом із заснуванням осередку у Сєвєродонецьку нарешті почався мій шлях у ФРІ, який триває й досі.

— Який був твій перший проєкт у ФРІ?

— Моїм першим проєктом стала Базова ФРІ-школа у кінці жовтня 2015-го. З організаційної точки зору вона може видатися катастрофою, адже координаторкою, ейчаринею, медійницею та програмницею була я в одній особі. Втім, роки лишили це за кадром, а в пам’яті тепер тільки затишні два дні, завдяки яким в осередку з’явилися нові люди. Зокрема, тоді у ФРІ прийшов Степан Золотар, якому вже за кілька років Конференція довірила бути десятим Головою ФРІ.

— Що ти вважаєш найбільшою перемогою та факапом у твоїй діяльності у ФРІ?

— Перемоги та факапи — поняття досить відносне, якщо ти вмієш рефлексувати й робити висновки. Кожен успіх має свою ціну, своє “але”, а кожен провал дає нам цінний урок.

Тому назву своїм найбільшим досягненням у ФРІ сміливість й готовність приймати нові виклики. Мої посади у місцевому та національному керівництві, координація таборів, сміливі проєкти та натхнення завжди йшли поруч із великими розчаруваннями, помилками та необдуманими рішеннями. Ані я, ані ніхто інший від цього не застрахований.

Але важливо розуміти, що помилятися — це нормально. Гірше, якщо помилка тебе нічому не вчить. Ще гірше — якщо ти навіть не намагався сказати собі, що можна спробувати й перемогти.

— Який був найважчий момент в організації та чи виникало бажання вийти із ФРІ? Що тебе демотивує у ФРІ?

— Згадую, як минулого року сходила на Говерлу на внутрішньому ФРІ-таборі “Лідер” та думала про те, аби надіслати заяву про вихід прямо з вершини, коли з’явиться зв’язок. Єднання, яке я відчула, стоячи на найвищій точці України разом із 70-ма фрішниками, відвернуло мене від цього дуже красивого і дуже безвідповідального жесту.

Такі хвилини слабкості траплялися зі мною неодноразово — в основному через відчуття того, що роблю недостатньо чи не те, що треба; коли вигорала або розчаровувалася в певних людях з особистих причин. Втім, демотивація тимчасова, а головні речі лишаються постійними, що б не сталося: я у ФРІ, мені не байдуже на цих людей і на цю організацію. Моє хобі — змінювати країну, і ФРІ — найкраща спільнота, у якій це можна робити.

— Вважаючи, що ти заснувала осередок і завдяки тобі багато активної молоді з Сєвєродонецьку доличилися до діяльності ФРІ, чому ти вважала, що робиш недостатньо для організації?

— Я і зараз вважаю, що роблю для ФРІ недостатньо. Почати щось робити— заснувати осередок, отримати посаду, взятися за проєкт — це лише половина справи. Створити систему, в якій все добре працюватиме і без тебе — ось, до чого треба прагнути.

— Чи долучена ти зараз до інших ГО та до яких саме?

— Я працюю SMM-ницею у ГО “Еммаус” — харківській організації, що турбується про молодь з інвалідністю та випускників інтернатів, і загалом розвиває культуру соціальної відповідальності в Україні. Тішуся, що і поза ФРІ мені пощастило потрапити в команду, яка об’єднана цінностями та робить суспільно важливі речі, що мені резонують.

— Скільки часу на день ти приділяєш роботі у ФРІ? Оскільки це не є твоєю основною працею, як вдається поєднувати?

— Зараз, коли я суміщаю обов’язки голови осередку, голови Ради Старійшин та в.о. голови ФРІ — це практично ще одна full-time робота. У більш спокійні часи — 2-3 години на день. Але не можу сказати, що я хоч колись припиняю думати про організацію, і що є хоча б один день тижня, коли я не спілкуюся з фрішниками.

Поєднувати навчання, роботу та ФРІ важко, але можливо — завдяки гнучкості, плануванню та правильному виставленню пріоритетів. Зрештою, ти завжди можеш знайти час для того, що тобі важливо. Також дуже вдячна своїм друзям і колегам за величезну підтримку та допомогу з усією цією купою справ. Одна я би не впоралася.

— Що тебе мотивує та надихає? Як ти дозволяєш собі розслабитися або що є обов’язковим елементом святкування власних перемог Маргарити Чернишової?

— Надихають маленькі успіхи та великі ідеї, душевні розмови ні про що та процес творення проєктів. І як би банально це не звучало, але мотивують люди. Своїх найближчих друзів я знайшла саме у ФРІ, і ми багато через що пройшли разом. Тут час знову згадати про ФРІ Сєвєродонецьк та подякувати кожному й кожній у ній особисто просто за те, що вони є.

Я рідко дозволяю собі розслабитися, тому не можу сказати, що в мене є обов’язковий елемент святкування власних досягнень. Втім, я ніколи не лишаюся на самоті ані зі своїми провалами, ані зі своїми перемогами. У мене є цілих дві родини (моя звичайна та фрішна), аби розділити все те, що готує для мене життя.