Для контексту: в яких роках ти вступив у ФРІ і був у ФРІ активно?

В 2010-му я вступив у ФРІ. Ми навчалися разом із Женею Демченком — він був головою Харківського осередку, потім головою всієї Організації. Зараз він робить сайти, зокрема для ФРІ. Ми з ним разом навчалися, він мене й затягнув. Десь до 2012–2013 року я був там доволі активний, а потім поступово почав відходити.

Якби тобі треба було описати себе трьома епохами — фрішна епоха, до повномасштабки, і повномасштабка та зараз — як би звучала кожна з них?

Фрішна епоха — це тусовка і налагодження знайомств, купа горизонтальних зв’язків. Дуже багато знайомих з нашого фрішного покоління — зараз вони десь у міністерствах, у великих організаціях, в ООН-структурах тощо. Ми досі товаришуємо, спілкуємося.
Період після фрішної епохи — це перевикористання накопиченого соціального капіталу. Фрішний етап — це накопичення соціального капіталу, після фрішного — його використання.
З 20-го року, коли з’явилася «Пакуфуда» — це вже просто підприємницька діяльність. У мене немає особливого часу ні тусити, ні чимось таким займатися. Весь ресурс іде в роботу, в бізнес, підприємництво.

В інтерв’ю 21-го року ти казав, що колись багато подорожував Європою. Що з тих подорожей залишилося з тобою назавжди? Яка звичка, погляди чи ідеї досі впливають на твої рішення?

Все, що я привіз з подорожей, залишилося зі мною назавжди. До речі, багато подорожей я їздив саме з ФРІ. Ми їздили у Варшаву з проєктом «Євробас», потім на програму обміну в Естонію з фрішниками. Мабуть, з фрішницьких поїздок це все, але загалом я подорожував багато — був у майже 30 країнах.
І все це на тобі позначається: якісь ідеї по інтер’єру привозиш, якісь ідеї по концепціях. Концепцію «Пакуфуди» ми бачили у Франції та Бельгії з партнеркою, з якою ми це відкривали. Тобто це все звідти, але щось просто народжується в голові. Але все це синтез якихось життєвих досвідів: набираєш досвід, а потім об’єднуєш. Життєві враження найяскравіші саме в подорожах, тому що там вони менше затерті.

Співзасновник кав’ярні і волонтер — що в тобі залишається незмінним попри ці ролі?

Це дуже прикольне питання. Співзасновник кав’ярні, магазину настільних ігор, клубу настільних ігор, видавництва настільних ігор — у нас вже є навіть YouTube. Фактично все, що ми робимо — це те, що ми імпортуємо з-за кордону: щось привозимо, щось перекладаємо, щось видаємо тут за ліцензією. От, багато напрямків.
А що залишається незмінним попри всі ці ролі — позитивний погляд на життя, відкритість до світу і ненависть до росії.

Чи є у твоєму житті момент, який ти вважаєш справжньою точкою неповернення, після якої все пішло інакше?

Я думаю, що це момент, коли я почав тусити з ФРІ і активно займатися фрішними проєктами. Бо в той час, як більшість моїх однокурсників після університету вже пішли працювати, я ще трохи потусувався, накопичував додатковий громадський досвід. І він досі мене частково тягне в якихось моментах. Це дуже корисно.

Що б ти сказав собі тодішньому?

Нічого. Все класно, ти молодець. Ні про що не шкодую. Все так, як має бути.

Що тебе тоді привело в активістський рух, і що в той момент здавалося важливим?

Чесно скажу, що мене не сильно рухали якісь дуже альтруїстичні мотиви. Мені просто подобалася фрішна тусовка. У ФРІ я не хотів вступати, але вступив після того, як поспілкувався з Віталіком Шабуніним. Він доволі відкритий у спілкуванні, і мене це трохи підкупило. І, в принципі, дуже цікаві люди були у ФРІ, тому з ними було цікаво спілкуватися.
Разом з тим ми робили прикольні проєкти — хтось літературні, хтось культурні, хтось виставки. Я займався більше міжнародними проєктами, оскільки в мене був мовний бекграунд і я навчався на іноземних мовах. Зокрема «Євробасом», трохи допомагав з організацією таборів і був міжнародним секретарем Харківського осередку, потім, можливо, навіть всеукраїнської ФРІ — вже не пам’ятаю, — відправляв людей на різні програми обміну за кордон. Зараз це називається голова міжнародної служби.

Озираючись на фрішний досвід — з якої точки життя ти на нього дивишся? Це вже завершений етап чи те, що досі триває, але в інших формах?

Сам фрішний досвід — так, це завершений етап, але, з іншого боку, він трохи триває, тому що всі ці контакти досі зі мною. Нещодавно ми їздили на виставку у «Мистецькому арсеналі» як видавці настільних ігор, і я там побачив купу фрішників. Бачив Селика, Женю Бондаренка, Русю Коренчук, й Наталі — дружину Віталіка Кічкарюка, теж з тих часів фрішниця. Бачив Макса Кіцюка. Коротше, дуже багато фрішної братії.
Зараз, оскільки всіх порозкидало, в Харкові вже майже нікого немає, більшість у Києві або деінде. Тому з ким бачимося — радо спілкуємося.

У ФРІ ми багато говоримо про виховання лідерів. Яким був твій власний досвід лідерства, і що ти тоді зрозумів про себе, чого, можливо, не розумів до цього?

Не знаю скільки можна говорити концепціями лідерства. Але ФРІ фактично підштовхнуло мене в бік підприємництва. У якийсь момент я зрозумів, що треба робити щось своє, самостійне. І цей момент стався на таборових івентах: я лежав на таборі «Крок до лідерства» і думав, що в громадський сектор я далі заглиблюватися не хочу. Але концепція «роботи на себе» мені подобається. І якось воно поступово склалося.

Які навички ти приніс у бізнес, у своє професійне життя?

Комунікабельність, відкритість до світу. Мабуть, це основне. Позитивний погляд на життя і пошук виходів із найскрутніших ситуацій.

Був момент, коли ти зрозумів, що цей етап [фрішний] завершився? Що підказало тобі, що ті часи минули?

Це сталося органічно, десь у районі Євромайдану. Ми тоді, в принципі, всі фрішники підтримували цей процес і навіть очолювали якісь ініціативи. Але після Євромайдану політичні події почали розвиватися так, що стало менше часу на громадську діяльність і більше — на роботу. Я тоді став фрілансером, і, власне, все перейшло в роботу.

Як змінилося твоє розуміння громадської активності за ці роки?

Це дуже класно, коли ти студент 23–25 років, а далі, мені здається, це вже стає професійною громадською діяльністю, і мені це подобається менше. Я трохи знаю «внутрішню кухню» громадських організацій і розумію, що не завжди вони ефективні.
Тому поки це йде від тебе — від твоїх ініціатив і бажань, і ти за це нічого не отримуєш, окрім соціального капіталу і цікавих можливостей потусити серед людей, не таких, як твої одногрупники, — це дуже круто, дуже корисний досвід. А все, що далі — це вже робота, вже не громадська діяльність. Я це так бачу.

Є проєкт чи табір, яким ти досі пишаєшся?

Вони всі були класні. «Крок до лідерства» був класний, багато ходили, говорили. Харківські наші табори «Be Free». Десь три табори я застав, «Be Free» у Коропових Хуторах. Всі були прикольні. Комарів було тільки багато. А так — люди хороші, спікери цікаві. Дуже корисний досвід.

Яка людина чи подія з тих років найбільше на тебе вплинула? І чи підтримуєш ти контакт з кимось зі старших фрішників?

Ну, власне, на мене вплинув Женя Демченко. Ми з ним досі дуже активно спілкуємося, товаришуємо, і навіть по бізнесу співпрацюємо. Він мікроінвестор одного з моїх проєктів, і сайт мій робить Женя, і, в принципі, дружимо тісно. Він дуже хороший фрішник.

А бізнес-аналітика — що в ній тебе притягувало і що з часом почало муляти?

Муляти, в принципі, нічого. Це дуже корисний досвід. Бізнес-аналіз — це дуже корисний скіл, коли ти вмієш чітко сформулювати те, що тобі треба. Навіть зараз у бізнесі, коли я спілкуюся з дизайнерами, копірайтерами, розробниками, він завжди в пригоді. Всім дуже подобається, коли я видаю дуже детально розписане, хороше ТЗ. Тому це корисно.
Притягувало — можливість працювати з іноземними бізнесами і дивитися, як вони працюють за кордоном.

Чи є аналітичні звички, що і зараз допомагають у роботі та в житті?

Звісно. Ти ніколи не знаєш заздалегідь, що тобі допоможе в житті. Загалом ти використовуєш сукупність своїх досвідів. Десь я трохи фрілансив з маркетингу — допомагало. Десь працював з продажами в айтішці — теж знадобилося. Десь бізнес-аналіз знадобився. Десь я трохи розуміюся на архітектурі, і це теж знадобляється. Тобто ти ніколи не знаєш наперед. Головне — накопичувати досвід, а потім використовувати його, щоб він не простоював, а працював на тебе.

Чи бувають моменти, коли тобі бракує попередньої професійної ідентичності?

Ні.

Зараз ти ухвалюєш рішення більше аналітично чи інтуїтивно? І який підхід вмикається коли?

В принципі, завжди більше інтуїтивні рішення ухвалюю. Хоча зараз, коли я дивлюся на бізнес трохи “з містка”, більше крізь призму прибутковості й бізнесовості, аналітики стає більше. Але все одно більшість бізнесових рішень — інтуїтивні. Тому що коли ти щось відчуваєш, що воно “залетить” — воно залітає. А коли приймаєш рішення суто головою, воно якось не так добре “заходить”.

Як прийшла ідея кав’ярні з настільними іграми?

За кордоном ми бачили схожі концепції з партнеркою, з якою відкривали «Пакуфуду». Спочатку думали робити книгарню-кав’ярню, але зрозуміли, що не сильно розбираємося в книжках. І досі, до речі, ніша книгарень-кав’ярень у Харкові не дуже заповнена. Тож раджу придивитися до цієї ніші.
А ми більше розбираємося в настільних іграх — почали спілкуватися з видавцями, з французами. Вони нам надіслали ігри для кав’ярні. І якось воно поїхало. А далі це вже еволюціонувало: магазин відбрунькувався від «Пакуфуди», видавництво виросло з магазину. І це все розвивається. «Пакуфуда» пережила ковід, обстріли, і зараз переживає повномасштабну війну і всі наслідки, які будуть після неї.

Який з періодів був найважчим особисто для тебе, як людини, а не як бізнесмена?

Не знаю… мені здається, що перші шість місяців, коли я не був у Харкові. А потім, як повернувся, стало вдома добре. Ці шість місяців евакуації я був у Вінниці. Як повернувся, стало морально легше — хоча тут не було світла, майже не було людей, не працювали світлофори. Вулиця, на якій я живу, була майже пуста. Але все одно вдома добре. Також у нас заклад слугував укриттям для людей, і в підвалі була пекарня — вона й зараз там.

Як цей досвід вплинув на бачення «Пакуфуди»? І яким місцем ти хочеш бачити її надалі?

На бачення сильно не вплинуло. Мені здається, що від початку це була така тусовка. Вона дуже органічно переросла зараз у мілітарну й парамілітарну спільноту. А до того це був громадський сектор плюс якісь культурні діячі, митці. Це все. І, звісно, це люди з активною життєвою позицією — вони і були, і лишилися. І нам подобається ця аудиторія, тому ми заради них і працюємо.
Власне, те, що в нас у підвалі було укриття — люди з району приходили, наші друзі пекли хліб для військових. Перші кілька місяців — точно кожного дня було приємно людям допомагати. Всі нам дякували, а ми дякували за те, що вони там знаходяться, бо знали — якщо щось прилетить, вони допоможуть. Слава Богу, тоді нічого не прилетіло. Все було добре, і це було взаємовигідно.

Але 2 січня 2024 року прилетіло. І зібрали потім 200 тисяч гривень. Як ти себе тоді відчував?

Це не ми — ми не відкривали ніякого збору. Наш друг просто поставив банку, відкрив збір. І вже надвечір я побачив, що там купа грошей. Ми насправді весь день займалися тим, що шукали собаку — вона втекла під час прильоту, коли був сильний вибух. Шукали собаку. А надвечір, коли знайшли, — видихнули.
Поки ми весь день шукали собаку, друзі допомогли все прибрати, комунальники привезли щити, друзі забили вікна. Власники приміщення теж дуже допомогли з матеріалами. Тому, в принципі, класно — оце і є той соціальний капітал, спільнота, яка у нас є.

Раніше ти казав, що ви відмовляєтеся розширювати саме мережу. Чи змінилося щось? Чи планується масштабування?

У нас «Пакуфуда» як клуб-кав’ярня — ми завжди жартували, що для відкриття ще одного такого закладу нам треба буде і тусовку з собою перевезти. Але зараз людей порозкидало по Україні, і все одно мені не імпонує ідея масштабування «Пакуфуди». А от магазин, можливо, буде масштабуватися — це менш тусовочна, більш комерційна історія. Магазин, по суті, вже масштабований в інтернеті — замовляють люди з усієї України. Можливо, будемо ще щось відкривати — де інтернет, там і «Пакуфуда».

Що вдалося реалізувати повністю чи частково? І від чого довелося відмовитися?

Мені здається, що вдалося реалізувати навіть більше, ніж планувалося. Дуже багато всього органічно проходило в процесі розвитку проєкту. Видавництво не планувалося від початку, магазин теж не сильно планувався. Зараз колега моя робить морозиво — теж це не планувалося спочатку. Може, з часом з’явиться і крафтова комбуча власного виробництва — теж не планувалося. Все відбувається якось органічно: бачиш, що тобі цікаво, що людям цікаво.

Як змінилася аудиторія закладу за ці роки повномасштабної війни? І про що це говорить?

По каві аудиторія не скажу, що сильно змінилася — дуже багато людей, які з нами вже 5 років, приходять ледь не щодня. По іграх аудиторія змінилася більше — багато людей поїхало. Але з’явилося багато креативного класу, по типу маркетологів і айтішників. Мені здається, багато хто з них поприїжджав.
І тому аудиторія в настільних іграх стала меншою, але вона все одно є — будуємо зараз нову ком’юніті з нуля фактично. Нові люди з’являються, приходять, цікавляться, лишаються з нами. Демографічно, звісно, аудиторія змінилася. А на кавовій частині й випічці це не сильно позначилося — всім подобається смачна кава й хороша випічка.

Якби довелося починати все спочатку, чи зробив би ти щось інакше?

Та ні, мабуть. Хіба що, може, раніше б звільнився.

Що для тебе означає бути хорошим партнером у спільній справі, і чим це відрізняється від хорошого керівника?

Чути і бути почутим у спільній справі. У нас тріумвірат — ми це так називаємо. Я займаюся настільною частиною проєкту, колега моя Ліля — кавовою частиною (кава, морозиво, напої), а третя наша колега Таня, яка з нами теж з 20-го року, з березня, на пару місяців пізніше — вона наша «тістова» частина проєкту. Ми домовляємося між собою, у нас немає жодних формальних договорів, ніхто ні за що формально не відповідає — все якось органічно.
Ми колись їздили на конференцію у сфері громадського харчування, і там ми були трохи «білою вороною», бо всі — такі бізнесмени з налагодженими процесами. У нас процеси теж є і вони налагоджені, але в управлінні все ще дуже багато відбувається органічно, більш по-дружньому й неформально, ніж бізнесово.

Чи були моменти, коли довелося ухвалювати рішення, з яким команда не погоджувалася? Як ти про це повідомляєш?

Постійно, це складно. Ми постійно про щось не погоджуємося, але шукаємо рішення, бо, знову ж таки, треба домовлятися.

У громадській діяльності і в бізнесі лідерство виглядає по-різному. У чому для тебе найбільша різниця — вести за собою волонтерів і команду в комерційному проєкті?

Мені здається, що команда в комерційному проєкті менш замотивована, попри те, що вони за це отримують гроші. Я, в принципі, не скаржуся на свою команду, але часом їм не вистачає мотивації. З громадськими проєктами було трохи простіше — такий собі парадокс: люди ніби не отримують за це грошей, але їх рухають інші мотиватори, і їм це цікавіше.

Що тобі найважче за все делегувати?

У мене проблеми з делегуванням — я “jack of all trades, master of none”. Трошки й маркетингом займаюся, і іноді пакую посилки, і продажами займаюся, і відправляю замовлення, і іноді стою на робочому місці, коли команда десь по відпустках порозʼїжджалася. Мені це в кайф, чесно кажучи. Хоча це, мабуть, неправильно. Я поступово приходжу до того, що треба виділяти всі функції в окремих людей, але ще не всі з них виділені.

Яка твоя помилка навчила тебе найбільшого, і що саме ти зрозумів після неї?

Треба довіряти, але перевіряти. Коли ми відкривали «Пакуфуду», буквально за п’ять місяців від початку виникла ситуація, що ми могли дуже різко з’їхати — тому що змінювався власник приміщення. Ми не перевірили попереднього власника перед тим, як відкривати проєкт. І тепер я завжди перевіряю своїх партнерів. Я, звісно, працюю на довірі, не люблю зайву формалізацію, але перевіряю — надійність людей, з якими працюю, особливо тих, від кого залежить бізнес.

Чи був момент, коли здавалося, що «Пакуфуда» не виживе, і що тоді відбувалося у твоїй голові?

Це не був момент, коли ми думали, що вона не виживе. Ми дуже не хотіли звідти з’їжджати, тому почали шукати інші приміщення, куди можна було б потенційно переїхати. Просто дуже пощастило, що приміщення купили люди, які виявилися кращими за попереднього власника — вони теж купували його під оренду з нами, вже як орендодавці. Тому працюємо і раді цій співпраці.

Які стереотипи про підприємництво ти чув, які подолав у собі, а які досі живуть з тобою?

Коли я відкривав власну справу, думав, що в мене буде дуже багато вільного часу і я зможу подорожувати, поки бізнес на мене працюватиме. Це найбезглуздіший стереотип. Але знову ж, я не скажу, що про це шкодую, бо на цьому етапі життя мені все це подобається.
Ти займаєшся своєю самореалізацією, розвиваєш власну справу, щось створюєш для цього світу. Коли це відгукується в людях — це дуже мотивує. І, в принципі, підприємництво відкриває перед тобою ту перспективу, про яку я мріяв: якщо налагодити всі процеси і почати масштабуватися, з часом з’являється можливість розпоряджатися своїм часом так, як ти хочеш.

Що з пережитого досі важко проговорювати вголос?

Смерть друзів від війни. А так — нічого.

Чи буває таке, що старі помилки повертаються в нових формах?

Мабуть. Коли ти можеш зробити висновки, але не впроваджуєш практичний процес, ці помилки так чи інакше повертатимуться. Якщо ти робиш аналіз і після цього змінюєш свою поведінку, звички — тоді, звісно, це вчасно фіксується.

Яким ти бачиш майбутнє через 5–10 років, і яке місце в ньому займає «Пакуфуда»?

Відповідь «Пакуфуда», я думаю, займатиме основне місце. У мене, звісно, є купа різних ідей — від чебуречної до виробництва специфічних пакувальних матеріалів. Але «Пакуфуда» мені подобається. Я бачу дуже великий, насправді ще не розкритий потенціал цього напрямку в Україні — настільні ігри тільки набирають популярності. Зараз, звісно, вийшли на своєрідне плато, але чим далі, тим краще буде. Я в цьому впевнений.

Чи є нереалізована ідея чи задум, до якого ти ще не долучився?

Відповідь Навколосвітня подорож. На 40 років з’їздити в Антарктиду — до цього залишилося всього пару років. Сподіваюся, до того часу розпадеться росія. І сходити у великий похід у Непалі — через три гірських перевали на висоті 6 тисяч метрів над рівнем моря. Я збирався зробити це у 2021 році, але завадив ковід, а потім, зрозуміло, повномасштабна війна.

Чи є людина або приклад, на який ти орієнтуєшся, думаючи про майбутнє?

Немає якоїсь конкретної людини, на яку я орієнтуюся по-справжньому. Мені подобаються якісь риси людей, з якими я стикався — я собі якісь речі беру на замітку. Був у мене дуже класний бос у перекладацькій компанії. Він був доволі ціннісний, і мені здається, що я як керівник намагаюся в чомусь наслідувати його — бути таким же лояльним, демократичним, цікавим, і не авторитарним.

Топ три речі, які ти точно хочеш встигнути зробити до кінця життя — що б це було?

Подорожувати багато. Щаслива родина. І зараз, у моменті, дуже хочеться розпаду російської федерації.

І останнє питання — які твої рекомендації нинішнім фрішникам?

Тусіть, спілкуйтеся, насолоджуйтеся життям — не тільки зараз, а й потім. Не ставайте нудними, як деякі фрішники з нашого покоління.