Волонтерство в Естонії: можливості, які змінюють життя

Share

Чи страшно у 18 років покинути навчання й поїхати на 11 місяців у невідому країну? Чому варто подавати заявки на проєкти, навіть якщо шансів мало? Відповіді на ці та інші запитання ви отримаєте в інтерв’ю з Дар’єю Логвиненко, секретаркою Київського осередку ФРІ. Фрішниця розповіла про свій досвід волонтерства в Естонії, поділилася враженнями про естонську систему освіти, а також про плани на майбутнє.

— Як ти потрапила до сфери волонтерства?

— Після 9 класу вступила до коледжу, познайомилася там з громадською діячкою — фрішницею і вирішила спробувати. За цей час здобувала досвід, брала участь у проєктах на кшталт благодійного балу, де збирали кошти на лікування. Але не думала, що колись долучуся до міжнародного заходу.

Чому вирішила спробувати себе в цій програмі? 

— Побачила в телеграмі на одному каналі можливість волонтерити в Естонії від організації ​​Tankla. І тоді я відчула, що це моє. Я просто подала заявку, особливо не сподіваючись на успіх, але через тиждень отримала лист із запрошенням на інтерв’ю з координатором проєкту. Я реалістка й розумію, що в деяких ситуаціях можу не пройти відбір, тому була готова до будь-якого рішення. Моя англійська була на достатньому рівні, я могла легко завести діалог, але все одно хвилювалася перед дзвінком. У мене була група підтримки — моя сестра, яка сиділа в сусідній кімнаті для підстраховки, але допомога не знадобилася. Ми добре поладили з координатором, я все розуміла. Наприкінці мені сказали «Big yes!». Я не могла в це повірити. Лише коли мені надіслали документи на підпис, то я усвідомила, що це реальність і що я дійсно отримала пропозицію долучитися до проєкту.

Найбільше я боялася почути реакцію батьків, адже мені було тільки 18 років і раніше я ніколи не жила сама за кордоном. Треба було показати, що я відповідальна й можу сама прожити рік у чужій країні. І це вдалося, бо в мене хороші стосунки з батьками, а я таки відповідальна та самостійна.

Чи складно було залишити навчання?

— Після двох років навчання в коледжі за спеціальністю «технолог легкої промисловості» я вирішила, що це не моє, і було шкода витрачати ще рік на те, що мені не подобається. І коли я натрапила на можливість волонтерити в Естонії, то загорілася й зрозуміла, що саме це мені зараз потрібно. 

Які в тебе обов’язки на проєкті?

— Після приїзду я оселилася в маленькому містечку Валга на кордоні з Латвією. Спершу я мала працювати в молодіжному центрі, але оскільки перед тим у ФРІ брала участь у проєкті, пов’язаному з дитячими будинками, то мені запропонували працювати з дітьми. Я працюю в дитячому садочку й школі, долучаюся до організації літніх таборів. Допомагаю іншим викладачам, готую різноманітні активності, розвивальні ігри. До речі, тут у школах є особлива система навчання — Gaia class: у дітей три уроки на день, вони навчаються граючись. Зараз у цьому класі чотири учні. Після жорсткої системи навчання в Україні я не могла повірити, що така система існує. Діти роблять те, що їм цікаво, у них завжди є вибір, навіть у дитячому садку. Таким чином у дітей є більше можливостей спробувати різні заняття й вирішити, чим вони хочуть займатися далі. У школі я працюю з дітьми 7–10 років. За деякий час ми дуже здружилися з ними, і це приємно.

Улітку, коли в школі канікули, ми організовуємо табори. На початку червня ми провели триденний табір на тему медіа для підлітків, також зараз триває табір спортивно-польової підготовки, де ми готуємо активні ігри в проміжках між воркшопами. 

З якими труднощами стикалася?

— Волонтерство мало початися в лютому, але через карантин українців не пускали до Естонії, тому воно змістилося за датами. У той момент я втратила мотивацію. Я тоді забрала вже документи з коледжу й почала готуватися до поїздки, а тут мені кажуть, що кордони закриті. Тому ми домовилися, що я почну волонтерство в середині березня. Сьогодні розумію, що це було на краще. 

Ще одним складним моментом була естонська мова: коли ти чуєш її, тобі здається, що це ельфійська. Добре, що куратори проєкту, місцева молодь та інші волонтери без проблем розмовляють англійською. Це основна мова комунікації. А от у дитячому садочку спершу було важко порозумітися з малечею, але згодом я знайшла собі маленького помічника, чия мама з Австралії, тому він удома вивчає і англійську, і естонську. Старші ж діти вже можуть пояснити, що вони хочуть і що відчувають. А в разі чого, завжди прийде на допомогу кураторка.

Чим займаєшся у вільний час в Естонії?

— Щовихідних ми подорожуємо в сусідні міста: Тарту, П’ярну, Хадеметсе, гуляємо, розкладаємо намети біля моря, проводимо вечори кіно, спільні перегляди Євробачення. Також планую поїхати до Таллінна. Нас забезпечують кишеньковими грошима, тому можна комфортно волонтерити й знайомитися з Естонією. Також я вивчаю іспанську, і на проєкті мені вдалося знайти друга-португальця, який допомагає з цим. 

https://www.instagram.com/p/CRUfM8SNeV2/

Що плануєш робити після повернення до України?

— Планую вступити до університету й надалі продовжувати волонтерську діяльність. Можливо, відновлю свій проєкт для діток з дитячих будинків.

Як ти долала культурний бар’єр з іншими учасниками та місцевими?

— З моєю кураторкою ми готували український борщ у неї вдома, мені взагалі з нею дуже пощастило. А під час літнього табору я працюю з волонтерами з Австрії, Німеччини, Туреччини та України. До речі, з моїм сусідом ми тут також готували зрази. Ми часто спілкуємося про наші країни, культуру, ми тут усі рівні і як одна велика родина.

Що тобі дало це волонтерство?

— Волонтерство допомогло мені зрозуміти, що я сильна й можу зробити будь-що. Естонія стала уроком любові до себе, я тепер більш відкрита в спілкуванні з місцевими та волонтерами. Я рада, що довела справу до кінця, не побоялася й поїхала.


Спілкувалася Марія Рідкоус

Дизайн афіші: Михайло Діденко