Дмитро Головченко: у мене є масштабна ціль

Share

Як почався твій шлях у сфері громадського сектору та активізму?

— Мабуть, можна сказати, що мій шлях у громадській діяльності почався на першому курсі — із зими 2013-2014 року. Тоді вдень я був біля  пам’ятника Шевченку у Донецьку, де збирався тамтешній Євромайдан, а ввечері — дивився стріми з Майдану.

Далі була весна спротиву повзучій окупації. Я був майже на всіх мітингах (як виявилося, навіть на одному чи двох відмінених), допомагав у зборі підписів під петиціями, намагався всіляко допомогти.

Восени, коли моя альма-матер переїхала до Вінниці, я також поїхав туди і там почав волонтерити на відбудові університету: листів про додатковий набір студентів, розвантаження меблів, відродження самоврядування та багато чого іншого.

І от, коли у 2015 році у моєму житті стало все відносно спокійно, я поїхав на ФРІ-табір “Крок до лідерства”. Я не їхав туди, щоб іти у громадську діяльність, я навіть не дуже знав про таке явище. Втім, як я виявив потім, я попередні рік-два якраз цим і займався, а тому вирішив далі долучатися до позитивних для своєї країни рухів і змінювати її на краще.

Які стосунки у тебе склалися з ментором? Яку оцінило твій кандидатський термін Правління?

— Відносини з менторкою у мене налагодилися не одразу, бо я спершу соромився звертатися до неї. Втім, це скоро пройшло. Вона дуже підтримувала мене, як в плані діяльності в організації, так і взагалі, за що я їй дуже вдячний. Кандидатський термін у мене був доволі довгий — цілих п’ять місяців. Я дуже довго шукав, чим саме зайнятися в плані проєктів. Прийняли мене після Благодійного аукціону за результатами роботи у проєкті та непроєктної активності у осередку. Стосовно рішення Правління, процитувати не зможу, на жаль, бо давно було, але, ніби, рішення було одностайним.

Коли ти отримав свою першу посаду?

— Восени 2016 року я зі своїм “неофіційним ментором” та просто одним зі найкращих друзів Миколою Геркалюком вирішили обратися до Контрольно-ревізійної комісії Вінницького осередку. Осередок нас тоді підтримав, за що я їм дуже вдячний. І це був дуже крутий досвід, я нарешті почав краще розуміти те, як організація працює — хто за що відповідає, хто як із ким взаємодіє і т.д. Пропрацювали ми там доволі продуктивно, але відносно недовго. Адже вже навесні ми поїхали на засідання Всеукраїнської Конференції ФРІ і там, неочікувано для всіх, включно із собою, склали повноваження та нас з Миколою обрали до Всеукраїнської КРК. Тобто, буквально через рік після того, як я став членом ФРІ, організація висловила мені довіру стати членом головного контролюючого органу організації. Хочеться вірити, що я цю довіру виправдав.

— Який свій проєкт ти вважаєш найуспішнішим?

— Насправді, у мене не так багато проєктів, якщо порівнювати із багатьма людьми у цій організації. Втім, є один, який я запам’ятав надовго. “Благодійний аукціон зустрічей”, який ми робили у Вінниці. Ми тоді допомагали дітям із вадами зору — збирали гроші, щоб купити спеціальні зошити, інше приладдя для навчання, іграшки тренажери. Вдалося залучити декілька місцевих відомих людей і зібрати доволі непогану суму грошей. Вдячність тих дітей — це одне з найяскравіших вражень, яке у мене було за все життя. Не знаю, чи був можна назвати цей проєкт успішним, але для цей аукціон є найважливішим проєктом, який я взагалі робив.

— Чому ти обрав розвиток саме в Правозахисній службі? Якщо не діяльність в цій службі, то в якій?

— Це взагалі доволі дивно, бо коли у мене на початку діяльності у ФРІ спитали, в якій службі я хотів би працювати я сказав щось типу: “Точно не у ПЗС”. Тоді мені здавалося, що це щось дуже занудне і незрозуміле.

Втім, мої погляди почали змінювати, коли я почав стикатися з несправедливістю, з якою тепер не мирився, а хотів боротися.

Для мене все почалося із такої дріб’язкової речі як огляд наплічників у магазині, якщо не залишаєш його у камері схову. Коли я дізнався, що це відбувається не зовсім законно, то зробив собі витяг із декількох законів та постанов, і носив при собі, щоб у разі чого дати оглянути не наплічник, а чинне законодавство. Ну і загалом почав сваритися, якщо мене не хотіли пропускати всередину, завжди вдавалося проходити. Разом з тим почав розповідати про це всім своїм друзям та знайомим. Коротше, коли нещодавно у одному з супермаркетів почали крутити оголошення в стилі “залишати речі у камерах схову не обов’язково, бо ми вам довіряємо”, я із посмішкою подумав про те, що я також доклався до такої маленької, але приємної для мене зміни.

Пізніше, вже в рамках одного з проєктів, я воював із вінницькими ВНЗ за те, щоб право на цілодобовий вхід та вихід мешканців гуртожитків було не тільки на папері, а й у реальності.

Потім досліджував адекватність роботи установами щодо доступу громадян до публічної інформації. І от нарешті я “доріс” до того, аби стати частиною Правозахисної служби. Головна заслуга у тому, що я таки “доріс”, належить Маргариті Чернишовій, яка послідовно мене мотивувала до цього. Як би там не було, думаю, це буде плідна робота, бо команда зібралася дуже перспективна.

Якщо не ПЗС, то, мабуть, освітня служба. Адже я вважаю дуже важливою роль просвітництва у країні, де серед населення дуже відчувається нестача знань, які не представлена у формальній системі освіти. І я думаю, що ФРІ має бути одним із ключових рушіїв таких освітніх процесів.

— Яку глобальну ціль ти прагнеш реалізувати під час майбутньої каденції?

— (Одразу ремарочка від внутрішнього міжнародника. “Глобальний ” (global) — це щось, що поширюється на весь світ (globe). Тому тут коректніше використати “масштабну”. Вибачте, просто мені в університеті завжди звертали на це увагу :) Але так дійсно правильніше.

Найголовніша задача для мене — це наступництво. Я дуже хотів би, щоб результати роботи нашої команди постійно мотивували нових людей долучатися до служби, якщо не на Всеукраїнському рівні, то на місцях; а також, щоб ці самі люди бачили можливості до розвитку та мали мотивацію очолювати діяльність Правозахисної служби на різних рівня. Якщо вдасться досягти результатів у цих задачах, це дасть суттєве посилення роботи служби у середньо- та довгостроковій перспективі. Бо навіть найкращі напрацювання будуть марні, якщо після тебе їх ніхто не підхопить.

— Які плани у команди Правозахисної служби на найближчі півроку?

— Ми зараз живемо у дуже буремні часи, і передбачити, що буде завтра — доволі важко, як на мене. Втім, точно можу сказати, що ми будемо всіма силами підтримувати та самі ініціювати роботу, яка стосується протидії незаконним діям правоохоронних органів та судів. Зважаючи на кількість проблемних питань, які публікували і продовжують з’являтися у цій сфері, на якісь інші масштабні проєкти може просто не залишатися часу. 

Втім, однією з найважливіших внутрішніх задач для себе я бачу побудову гнучкої системи роботи служби, аби зі зміною команди чи голови не треба було заново це все вигадувати. Якщо ж говорити про зовнішню діяльність, то ми з командою зараз на етапі обговорення і підготовки декількох цікавих ідей, які стосуються важливих змін. Тож, слідкуйте за новинами із тегом #ПЗС у соцмережах ФРІ — має бути гаряче.

Взагалі, масштабна ціль у мене одна — щоб, коли Україна в чомусь зміниться на краще, кожен фрішник та фрішниця могли із гордістю казати, що їх організація стала одним із рушіїв цих змін.

Ми розуміємо, що зараз ресурси у нас не такі вже й великі, але бажання зробити цю країну кращою живе у кожному з нас. Soyez réalistes demandez l’impossible — це гасло, мабуть, найкраще описує моє бачення справи. В будь-якому разі, я лише один із членів команди ПЗС, отож вирішувати, куди рухатися, ми будемо разом з командою. І, звісно, брати до уваги бачення Ради Старійшин та Голови ФРІ.

— Як вдається координувати роботу твоєї команди на карантині?

— Більшість діяльності Всеукраїнських служб, наскільки мені відомо, завжди була переважно в онлайні, бо до служб входять члени та членкині ФРІ з усієї країни. І ми не виключення. Звісно, карантин наклав певні обмеження на можливість з’їзду служби або проведення заходів не онлайн, але в комунікації нічого майже не змінилося, думаю. Ми намагаємося регулярно зідзвонюватися з робочих питань, активно використовуємо онлайн-документи та таблиці для роботи із задачами, намагаємося залучати цікаві способи для самомотивації та проти прокрастинації (поки що працює, на щастя). При участі у акціях намагаємося дотримуватися усіх заходів безпеки, наскільки це можливо. Адже карантин-карантином, а ризик встановлення поліцейської держави під шумок залишається. Тож, у чомусь ми змін навіть не відчули, а в чомусь намагаємося адаптовувати і далі ефективно працювати.

— Що тебе мотивує та надихає? Як ти святкуєш особисті перемоги?

— Мене надихають люди. Люди, які щиро вірять у ідею, заради якої варто жити і діяти. Хтось через такі свої дії зустрічав смерть раніше, ніж йому чи їй судилося. І я вважаю себе в боргу у Небесної сотні, добровольців та військових, які пожертвували своїм життям та здоров’ям, аби ми могли побудувати нову, кращу країну для себе та тих людей, які були для них важливими.

Якщо ж говорити про точкову мотивацію, то мене мотивує демотивація. Маю на увазі, що коли я стикаюся із якоюсь проблемою, яка дуже засмучує, я загоряюся бажанням працювати з нею. Колись це вистрілює одразу, колись ідею треба повиношувати трохи довше. В будь-якому разі, завжди треба рухатися вперед, шукати нові виклики та шукати способи їх подолати.

Зазвичай, перемоги у важких справах більше схожі на відтинання голови гідрі, бо замість однієї з’являються декілька. Тому святкувати часу небагато. Втім, навіть коли треба одразу рухатися далі, важливо відзначити людей, які своїм внеском у спільну справу зробили зрушення можливим. Важливо дякувати один одному та залишатися єдиним цілим.

Якщо ж час і можливість є, то для мене найкращим варіантом є лампові посиденьки із друзями, командою та однодумцями (які переважно одні й ті самі люди). Це теж часто дуже мотивує, допомагає зібратися із новими силами та напрацювати нові ідеї для роботи.

— У чому ти вбачаєш найважливішу місію Правозахисної служби? Чому вона потрібна саме на національному рівні?

— Часто люди, які бажають діяти на локальному рівні не зустрічають розуміння у своїх містах. І це нормально, бо всі ми люди із різними інтересами і проблемами. І, як на мене, одна із головних задач у цьому плані для служби на національному рівні — брати таких людей під своє крило і давати їм можливість робити те, що їм цікаво. Тобто, щоб талант і інтерес не пропадав. Тобто, ми, на національному рівні повинні працювати як знизу вгору (всіляко допомагати осередкам проводити правозахисну діяльність та збирати ідеї та пропозиції), так і згори вниз (генерувати ідеї та пропонувати їх проведення на місцях, координувати Всеукраїнські проєкти, допомагати у комунікації і т.д.). Тобто, Всеукраїнська служба, як на мене, потрібна щоб координувати хороші ініціативи та допомагати хорошим ідеям стати реальністю.