Історія україномовності у Миколаєві

Share

Серед сучасної української молоді є ціле покоління білінгвів та російськомовних людей. В основному, це люди, які виросли і прожили більшість свого життя в російськомовних містах, і хтось навіть навчався в російськомовних школах. Погодьтеся, дуже важко почати спілкуватися українською, коли всі твої рідні та друзі все ще спілкуються російською або суржиком! Але в один момент це все ж таки варто зробити. Просто взяти за мету та побачити, як твоє оточення поступово тебе приймає, а дехто навіть змінюється за твоїм прикладом!

Марина Нагорна, членкиня ФРІ Миколаїв, ділиться з нами своєю історією переходу на українську в переважно російськомовному місті на півдні України! Далі публікуємо її розповідь:

Історія моєї україномовності півроку
3 серпня 2018 – 3 лютого 2019

“Давай експеримент?” – з цих слів до себе все почалось.
Одна справа переходити на українську мову, коли приїжджаєш до Львова на 1-2 дні. І я так робила. Та зовсім інша — розмовляти у повсякденному житті, у російськомовному Миколаєві. Жартувати з друзями, сперечатись з родичами (бо у мене тут чесна історія) та чути думки у голові “по-новому”.

Щоб ця історія україномовності лунала для вас максимально реалістично, публікую деякі уривки з мого щоденника Мовомарафону.

1 день: Важко одразу відповідати українською, коли до тебе раптово звертаються. У розмовах “зависаю” на мить, бо перекладаю.

3 День: Швидко відміняти слова за родами/відмінками — складно. Говори чіткіше і голосніше!

5 день: Перше непорозуміння від друзів: “Когда ты вернешься со своего говяжьего языка на нормальный?”.

7 День: У суперечці з татом не перейшла на російську, як він того вимагав, а лише повільніше повторила попередню фразу. Засоромилась кричати назву зупинки українською і у результаті “Площадь Победы”, замість “Площа Перемоги”.

18 День: Мій дядько та майже всі друзі думають, що Мовомарафон – забавка і 3-го вересня я повернусь до російської мови.

Я не повернулась.

У серпні написала вірш – українською. У вересні думала обома мовами 50/50, а з жовтня і до тепер — 90(укр.)/10(рос.). Бувало, що злилась на себе, коли після фільму/майстер-класу російською міркувала про них російською, тобто діяла за звичкою. Перші місяці мене бавила реакція знайомих, працівників магазину чи банку, а в листопаді вже не одразу розуміла на що вони реагують, аж доки не згадувала “ой, точно, це ж через мову”. Смутно, коли деякі родичі сприймають мій “перехід” тільки через політичну призму, а 2-3 друзям стало важливіше не Що я говорю, а Якою мовою. Звісно, тих, хто пишається, ввічливо виправляє та підказує слова більше — це головне! Турбує мене зараз хіба що правильна вимова звуків “ч”, “ш”, “щ” та збільшення словникового запасу відповідно до нових ситуацій.

Серед відомих мені історій, мій “перехід” не найважчий, маю достатньо підтримки та впевненості, що віднайшла “щось” для себе. Моя історія україномовності — це процес усвідомлення, що рідна культура класна і вона надасть тобі сили, лиш пізнай її.
І часи змінюються на краще, бути україномовною на півдні України – дивина, але вже НЕ виклик!

Маємо для вас ще одну історію україномовності в російськомовному місті від членкині ФРІ Харків та Ради Старійшин ФРІ Валерії Головачової.