Чумак: “Нормативні акти органів місцевого самоврядування, що обмежують свободу мирних зібрань, та як з ними боротися”

FacebookVKTwitterGoogle+Поділитись

Текст роздаткових матеріалів тренінгів на теми “Нормативні акти органів місцевого самоврядування, що обмежують свободу мирних зібрань, та як з ними боротися” та “Спілкування з міліцією на тему свободи мирних зібрань”, який провів Голова “Центру правових та політичних досліджень “ДУМА” та представник ВГО “Асоціація українських моніторів дотримання Прав Людини в діяльності правоохоронних органів” Юрій Чумак під час дводенних семінарів-тренінгів на тему “Теорія та практика застосування права на свободу мирних зібрань в Україні” 23 жовтня 2011 р. у м.Харків.

ПРАВО ГРОМАДЯН НА СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ (ОГЛЯД ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ТА МІСЦЕВИХ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ на лютий 2011 року)

Правове регулювання права на свободу мирних зібрань

Відповідно до статті 39 Конституції України«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».Згідно з ч.ч.2,3 статті 8 Основного Закону «Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії». Тобто, вони застосовуються безпосередньо, незалежно від того чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти. Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір, права на вільний розвиток своєї особистості тощо. При здійсненні цих прав і свобод не повинно бути посягань на права і свободи, честь і гідність інших людей. За Конституцією України (ч.1 статті 68) «Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України». Згідно з ч.2 статті 19 Конституції України «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». На основі конституційних положеньч.3 статті 24 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”(далі – Закон) передбачено, що «Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим – також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції».Згідно з підпунктом 3 пункту “б” частини першої статті 38 Закону «вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку» віднесено до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Отже, реалізація органами місцевого самоврядування повноважень щодо забезпечення проведення, зокрема, мирних заходів – зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій – має здійснюватися виключно у межах повноважень, на підставі і у спосіб, визначений законом.

Слід констатувати, що чинне законодавство з питань організації і проведення мирних заходів є недосконалим. На сьогодні дуже часто органи місцевого самоврядування ухвалюють акти щодо організації і проведення мирних заходів на місцях посилаючись на положення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року N 9306 “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР” (далі – Указ), який згідно з пунктом 1 розділу XV”Перехідні положення” Конституції України є чинним у частині, що не суперечить Конституції України. Зазначеним Указом визначено, зокрема, осіб, повноважних звертатися до виконавчих органів сільських, селищних, міських рад з повідомленням про проведення мирного заходу, вимоги до терміну подання та змісту такого повідомлення, порядок розгляду повідомлення, обов’язки організаторів заходу, вимоги щодо забезпечення виконавчими органами сільських, селищних, міських рад умов проведення мирного заходу, а саме: 1. Про проведення зборів, мітингу, вуличного або демонстрації робиться заява у виконавчий комітет відповідної місцевої Ради народних депутатів. З заявою про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації можуть звертатись особи, які досягли вісімнадцятирічного віку, – уповноважені трудових колективів підприємств, установ і організацій, органів кооперативних та інших громадських організацій, органів громадської самодіяльності й окремих груп громадян. 2. Заява про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації подається в письмовій формі не пізніш як за десять днів до намічуваної дати їх проведення. В заяві зазначаються мета, форма, місце проведення заходу або маршрути руху, час його початку і закінчення, передбачувана кількість учасників, прізвища,імена, по батькові уповноважених (організаторів), місце їх проживання і роботи(навчання), дата подачі заяви. 3. Виконавчий комітет Ради народних депутатів розглядає заяву і повідомляє уповноваженим (організаторам) про прийняте рішення не пізніш як за п’ять днів до часу проведення заходу, зазначеного в заяві. Виконавчий комітет має право при потребі запропонувати тим, хто звернувся з заявою, інші час і місце проведення заходу. Рішення може бути оскаржено у вищестоящий виконавчий і розпорядчий орган у порядку, встановленому чинним законодавством. Виконавчий комітет Ради народних депутатів забезпечує необхідні умови для проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації. 4. Збори, мітинги, вуличні походи і демонстрації проводяться відповідно до цілей, зазначених у заяві, а також у визначені строки і в обумовленому місці. При проведенні зборів, мітингів, вуличних походів, демонстрацій уповноважені(організатори), а також інші учасники зобов’язані додержувати радянських законів,громадського порядку. Учасникам забороняється мати при собі зброю, а також спеціально підготовлені або пристосовані предмети, які можуть бути використані проти життя і здоров’я людей, для заподіяння матеріальної шкоди державним, громадським організаціям і громадянам. 5. Державні і громадські організації, службові особи, а також громадяни не мають права перешкоджати зборам, мітингам, вуличним походам і демонстраціям, які проводяться з додержанням встановленого порядку. 6. Виконавчий комітет Ради народних депутатів забороняє збори, мітинг,вуличний похід або демонстрацію, якщо мета їх проведення суперечить Конституції СРСР, конституціям союзних і автономних республік або загрожує громадському порядку і безпеці громадян.7. Збори, мітинги, вуличні походи, демонстрації повинні бути припинені на вимогу представників органів влади, якщо не було подано заяву, відбулося рішення про заборону, а також при порушенні порядку їх проведення, передбаченого статтею 4 цього Указу, виникненні небезпеки для життя і здоров’я громадян, порушенні громадського порядку. 8. Особи, які порушили встановлений порядок організації і проведення зборів,мітингів, вуличних походів і демонстрацій, несуть відповідальність відповідно до законодавства Союзу РСР і союзних республік. Матеріальна шкода, заподіяна під час проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій їх учасниками державі, кооперативним, іншим громадським організаціям або громадянам, підлягає відшкодуванню у встановленому закономпорядку. 9. Президії Верховних Рад союзних і автономних республік, крайові, обласні,окружні, районні і міські Ради народних депутатів можуть додатково регламентувати порядок проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій з урахуванням місцевих умов на основі конституцій союзних і автономних республік і відповідно до вимог цього Указу. 10. Порядок організації і проведення зборів і мітингів, встановлений цим Указом, не поширюється на збори і мітинги трудових колективів та громадських організацій, що проводяться відповідно до законодавства, їхніх статутів і положень. Наразі, правники та громадські діячі наголошують на нелегітимності посилання органів місцевого самоврядування на Указ й обґрунтовують це таким чином:

• Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року “Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій в СРСР” встановлює дозвільний, а не повідомчий характер проведення мирного зібрання, то ж він суперечить статті 39 Конституції. Тому, відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 року та Закону «Про правонаступництво України», цей Указ втратив свою чинність.

• Указ Президії ВР СРСР “Про порядок організації й проведення зборів, мітингів,вуличних походів і демонстрацій у СРСР” не є нормативним актом, що має силу закону згідно тоді діючий Конституції УРСР. Відповідно до 3-ї статті Закону “Про правонаступництво України”, до ухвалення нових законів в Україні діютьзакони й інші акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, або Президією Верховної Ради УРСР. У той же час правонаступництво щодо актів президії ВР СРСР зазначений закон не передбачає. Тому акти президії Верховної Ради СРСР не є діючими на території України.

• Вимоги щодо порядку організації і проведення мирних заходів, строків завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, документів, які мають бути долучені до заяви про проведення мирного заходу, тощо наданий час законом не врегульовано. При вирішенні порушених питань щодо порядку організації і проведення мирних заходів необхідно враховувати правову позицію, яку Конституційний Суд України висловив у своєму Рішенні від 19 квітня 2001 року N 4-рп, у пункті 2 мотивувальної частини якого, розглядаючи питання щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій – масових мирних зібрань, – зазначив, зокрема, що проводити збори,мітинги, походи і демонстрації громадяни можуть за умови обов’язкового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. Таке сповіщення має здійснюватись громадянами через організаторів масових зібрань. Завчасне сповіщення відповідних органів про проведення тих чи інших масових зібрань – це строк від дня такого сповіщення до дати проведення масового зібрання. Тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розумних межах і не повинна обмежувати передбаченого статтею 39 Конституції України права громадян на проведення зборів,мітингів, походів і демонстрацій. Такі строки мають слугувати гарантією реалізації цього права громадян. Упродовж цього строку зазначені органи мають здійснити і ряд підготовчих заходів, зокрема, для забезпечення безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингу, походу чи демонстрації, підтримання громадського порядку, охорони прав і свобод інших людей. У разі необхідності органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування можуть погоджувати з організаторами масових зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість їх проведення тощо. Строк завчасного сповіщення має бути достатнім і для того, щоб органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування могли визначитися, наскільки проведення таких зібрань відповідає закону, та в разі потреби, згідно з частиною другою статті 39 Конституції України, звернутися до суду для вирішення спірних питань. Виходячи з положень п.1 ч.1 статті 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються права і свободи людини і громадянина та гарантії цих прав і свобод і що лише судом відповідно до закону може встановлюватись обмеження щодо реалізації права громадян на проведення масових зібрань (частина друга статті 39), Конституційний Суд України дійшов висновку, що визначення строків завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування з урахуванням особливостей мирних зібрань, їх форм, масовості, місця і часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання. Також слід зазначити, що окремі аспекти щодо організації та проведення зборів,мітингів, вуличних походів і демонстрацій врегульовано статтями 182, 183 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – Кодекс), якими визначено особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання. Зокрема, ч.1, 5 статті 182 Кодексу передбачено, що органи виконавчої влади,органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо). Суд задовольняє вимоги позивача в інтересах національної безпеки та громадського порядку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів,демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. У постанові суду зазначається спосіб обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання. Згідно з ч.1 статті 183 Кодексу організатор (організатори) зборів, мітингів, походів,демонстрацій чи інших мирних зібрань мають право звернутися до адміністративного суду за місцем проведення цих заходів із позовною заявою про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, повідомлених про проведення таких заходів.

ІІ. Відповідальність за порушення права на свободу мирних зібрань

Для встановлення відповідальності за порушення норм, що регулюють організацію та проведення мирних зібрань правоохоронні органи використовують загальні правові норми щодо забезпечення громадського порядку, хоча майже всі затримані особи під час розгону масових зібрань несуть відповідальність за статтями185 та 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП). Стаття 185 КУпАП – «злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції» передбачає покарання у вигляді штрафу від 8 до 25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку або адміністративного арешту терміном до 15 діб. Стаття 185-1 КУпАП – «порушення порядку організації і проведення зборів,мітингів, вуличних походів і демонстрацій» передбачає різні покарання для учасників та організаторів зібрань. Для учасників – у вигляді попередження або штрафу від 10 до 25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян , а для організаторів – штрафу від 20 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку або адміністративного арешту терміном до 15 діб. Таке ж покарання, як і для організаторів,передбачено й для тих учасників зібрань, що вчинили подібні дії повторно. Така різниця виникла внаслідок того, що Верховна Рада України 2 червня 2005 року запровадила зміни до КУпАП, скасувавши адміністративний арешт для учасників зібрань, які порушили «порядок організації і проведення зборів» уперше. Проте в більшості випадків до учасників та організаторів зібрань застосовують саме статтю 185 КУпАП через те, що довести факт «злісної непокори» працівникам міліції в українських судах значно легше (в практиці українських судів достатньо лише свідчень самих працівників міліції), ніж факт «порушення порядку організації і проведення зборів». Крім того, правоохоронці застосовують правові норми статті 279 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за блокування транспортних комунікацій. Указана стаття передбачає покарання у вигляді штрафу до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян ,виправних робіт на строк до двох років, арешт на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років. В українському законодавстві існує також покарання за «незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій» (стаття 340 Кримінального кодексу України) для службових осіб або для всіх осіб, якщо це діяння було вчинено із застосуванням фізичного насильства – виправні роботи на строк до двох років, арешт на строк до шести місяців або позбавлення волі на той самий строк. Враховуючи недосконалість сучасного стану правового регулювання порядку організації і проведення мирних заходів, яке має наслідком негативну практику правозастосування, оскільки правові норми не сформульовані з достатньою чіткістю і неоднозначно тлумачаться суб’єктами відповідних правовідносин (в тому числі органами місцевого самоврядування), лише законодавче врегулювання порядку організації і проведення мирних заходів зможе усунути негативну практику, що склалася.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА МИРНІ ЗІБРАННЯ

Право на свободу мирних  зібрань є невід’ємним, природнім правом кожної людини і являється важливою умовою при реалізації також інших прав і свобод людини, наприклад свободи вираження поглядів та реалізації політичних прав. Воно вважається одним з основ розвитку демократичного суспільства, в якому можуть мирно співіснувати групи з різними поглядами, нормами поведінки або принципами.

На забезпечення свободи мирних зібрань Україна ратифікувала низку Міжнародних правових документів, серед них:

– Загальна декларація прав людини (ст. 20):

1. Кожна людина має право на свободу мирних зібрань і асоціацій.

– Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ст. 21): Визнається право на мирні зібрання. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються у відповідності до закону і які потрібні  в демократичному суспільстві  в інтересах державної чи громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров»я і моральності населення чи захисту прав і свобод інших осіб.

– Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод (ст. 11):

1.      Кожен має право на  свободу мирних зборів і на свободу об’єднання з іншими, включаючи право створювати професійні союзи і вступати до таких для захисту своїх інтересів.

2.      Здійснення цих прав не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки і громадського порядку, в цілях запобігання безладам і злочинам, для охорони здоров’я і моральності чи захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає уведенню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держав.

Перелічені документи не тільки зобов’язують державу гарантувати свободу мирних зібрань – не втручатись в право на його реалізацію, але і покладають на неї позитивний обов’язок у забезпеченні права кожному на реалізацію цього права.

У звітах та спеціальних доповідях, присвячених питанням дотримання прав і основоположних свобод, міжнародні інституції (Рада з прав людини ООН, Бюро по демократичним інституціям і правам людини ОБСЄ, Рада Європи і Європейська комісія) зазначають, що право на мирні зібрання являється одним з основоположних, природних прав і відіграє важливу роль в політичному і соціальному житті кожної держави.

Європейський суд з прав людини також неодноразово в своїх рішеннях підкреслював особливу важливість дотримання права на мирні зібрання і обов’язок держав-учасниць конвенції в деяких випадках здійснювати певні позитивні дії на їх забезпечення. Держава,  по-можливості, має утримуватись від втручання в реалізацію права на свободу мирних зібрань, але задля забезпечення більш ефективної свободи проведення зборів і демонстрацій дотримання тільки негативного права може бути недостатнім і  привести до його порушення. Наприклад,  кожна демонстрація може зустріти опір з боку тих, хто має протилежні погляди на ідеї, ніж у її організаторів. При цьому до учасників мирних демонстрацій з боку їх опонентів може бути застосовано фізичне насилля.

Тому органи державної влади повинні запобігати можливим протистоянням та припиняти будь-які протиправні прояви у разі їх виникнення.  У більшій мірі за це відповідають правоохоронні органи і саме на них покладено позитивний обов’язок у забезпечені права на мирні зібрання.

Нормативна база,  що регламентує проведення  мирних зібрань в України

Свобода мирних зібрань має бути забезпечена на законодавчому рівні, але на сьогоднішній день в Україні не прийнято закон, який врегульовує це питання. Відсутність такого закону не дає змоги у повному обсязі врегулювати право на мирні зібрання.

До основних нормативно-правових актів, що регламентують проведення мирні зібрання в Україні відносяться:

1. Нормативно-правові акти, що гарантують реалізацію цього права:

– Конституція України (ст. 39):

Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити    збори, мітинги, походи і  демонстрації,  про  проведення яких завчасно  сповіщаються  органи  виконавчої  влади  чи  органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього  права  може  встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з  метою  запобігання  заворушенням  чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Конституційний Суд України в своєму рішенні № 4-рп/2001 від 19 квітня 2001 року (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання) роз’яснив, що «право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України. Це право є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір, права на вільний розвиток своєї особистості тощо… Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання».

2. Нормативно-правові акти, що врегульовують питання щодо обмеження реалізації права на мирні зібрання в судовому порядку:

–         Кодекс адміністративного судочинства України:

ст. 182. Особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

ст.183. Особливості провадження у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання.

3. Нормативно-правові акти, що врегульовують питання відповідальності за порушення громадського порядку та інші протиправні діяння при проведенні мирних зібрань:

–         Кодекс України про адміністративні правопорушення:

ст.185-1. Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій.

ст.185-2. Створення умов для організації і проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій.

–         Кримінальний кодекс України:

ст.170. Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій.

ст.279. Блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства.

ст.293. Групове порушення громадського порядку.

ст.294. Масові заворушення.

ст.295. Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку.

ст.340. Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів  і демонстрацій.

4. Нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, що врегульовують питання організації та проведення масових заходів:

Постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. N 2025 «Про порядок підготовки спортивних споруд та інших спеціально відведених місць для проведення масових спортивних та культурно-видовищних заходів».

Постанова Кабінету Міністрів України від 29 червня 2004 р. N 823 «Про затвердження Порядку організації робіт із забезпечення
громадського порядку та безпеки під час проведення футбольних матчів»
5. Відомчі інструкції МВС:

Розпорядження МВС України від 20.12.2005 р. №1025 «Про забезпечення громадського порядку та безпеки під час проведення футбольних матчів, інших масових спортивних заходів».

Наказ МВС України від 11.05.2010 р. №170 «Про затвердження Інструкції про дії органів і підрозділів внутрішніх справ щодо організації й забезпечення охорони громадського порядку».

Свобода зібрань та міліція

Мирне зібрання – вільне публічне вираження учасниками зібрання своїх поглядів, агітація за них, підтримка поглядів інших осіб чи виступ проти поглядів інших осіб, а також реалізація інших своїх прав і свобод, що проходить у формі зборів, мітингу, походу, демонстрації, пікету, наметового містечка чи іншого заходу як з використанням звукопідсилювальної апаратури, аудіо- та відеоапаратури тощо, транспортних та інших технічних засобів, наметів, так і без них, що відбувається мирно та без зброї, не порушуючи прав і свобод громадян.

Збори – мирне зібрання з метою колективного обговорення правових, організаційних, статутних, професійних, економічних, соціально-побутових та інших питань у приміщенні.

Мітинг – мирне зібрання у публічному місці, як правило під відкритим небом.

Похід – мирне зібрання, яке відбувається у формі руху громадян основними публічними маршрутами (пішохідною або проїжджою частиною вулиці, дороги чи іншої місцевості). Він також може супроводжуватися автомобілями чи іншими транспортними засобами.

Демонстрація – мирне зібрання, яке відбувається у формі мітингу та походу.

Пікет – мирне зібрання, яке проводиться у визначеному місці та безпосередньо біля об’єкта пікетування, що має особливе значення для цілей або теми мирного зібрання, в тому числі і з метою блокування об’єкта пікетування.

Контрдемонстрація – мирне зібрання, яке відбувається у той же час і в тому ж місці, що й інше (інші) мирне зібрання, з метою висловити інші або протилежні погляди.

Спонтанна демонстрація – мирне зібрання, не організоване жодною фізичною або юридичною особою.

Організатори мирного зібрання – особи, які ініціюють проведення мирного зібрання (в тому числі подають заявку) та забезпечують його проведення.

Учасники мирного зібрання – особи, які свідомо приєдналися до організаторів мирного зібрання, як правило, з тим, щоб підтримати позицію організаторів.

Від учасників мирного зібрання слід відрізняти випадкових перехожих, які могли зацікавитися цим мирним зібранням, однак з тих чи інших причин не приєднуються до його учасників.

Учасники контрдемонстрації – особи, які виявляють або демонструють наявність інших чи протилежних поглядів порівняно з поглядами учасників демонстрації.

Завчасне повідомлення – попереднє сповіщення відповідних органів виконавчої влади, місцевого самоврядування організатором (організаторами) мирного зібрання шляхом подачі повідомлення про проведення мирного зібрання. (Слід зазначити, що наразі законодавчо не встановлено конкретних термінів такого подання).

Мирне зібрання вважається законним, якщо про його проведення було завчасно сповіщено органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, на його проведення не було видано судової заборони, зібрання є за своїм характером мирним і має законну мету.

Однак слід зазначити, що зібрання, під час яких звучать публічні заклики до війни, розпалювання расової, етнічної чи релігійної ненависті, до досягнення інших немирних цілей, застосування сили тощо, будуть розглядатися як незаконні і заборона їхнього проведення буде виправданою у світлі вимоги про рівновагу між свободою зібрання та іншими правами людини (зокрема, заборона на дискримінацію).

Громадянська непокора – свідоме виявлення непокори перед законом з причин релігійного, етичного чи політичного характеру; порушення закону, який на думку особи є несправедливим. Концепція громадянської непокори може використовуватися також під час проведення мирних зібрань для протесту проти певної політики або тиску на підтримку проведення певних реформ, як правило, політичних. Вона є крайньою, але в деяких випадках прийнятною формою вияву протесту, зокрема тоді, коли здійснюється ненасильницьким і публічним способом на основі своїх переконань.

Для розмежування мирних і немирних зібрань, як один з тестів може бути використаний тест на наявність елемента насильства. Отже, заклики до насильницького повалення конституційного порядку розглядатимуться як антидемократичні, як такі, що не підпадають під захист свободи мирних зібрань і становитимуть достатню підставу для заборони зібрання, тоді як висловлювання думки про необхідність зміни конституційного ладу ненасильницькими засобами (наприклад, парламентським шляхом) заслуговує захисту як гарантоване свободою висловлювання.

Дозвільний порядок проведення мирних зібрань передбачає необхідність отримання дозволу від уповноважених органів державної влади чи місцевого самоврядування на проведення мирного зібрання у визначений час у визначеному місці.

Повідомний порядок проведення мирних зібрань передбачає необхідність подання завчасного повідомлення органам державної влади чи місцевого самоврядування, дозвіл у цьому випадку не потрібний.

Однією з проблем, які доводиться вирішувати при реалізації свободи мирних зібрань, є проведення контрдемонстрацій. Можливість виразити протилежну думку є невід’ємним елементом як свободи висловлювання, так і свободи мирних зібрань. Слід зазначити, що право на контрдемонстрацію не повинно перешкоджати здійсненню свободи мирних зібрань (справа Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії)

Хоча заборона на проведення публічних заходів на тому ж місці і під час проведення іншого публічного заходу найперше спадає на думку, однак така заборона, найімовірніше, виявиться непропорційною відповіддю на ризик заворушень. Більш відповідним у цій ситуації було б додаткове залучення правоохоронців для забезпечення порядку.

3. Суб’єкти реалізації права на мирні зібрання

Серед суб’єктів реалізації права на мирні зібрання слід назвати:

– організаторів мирного зібрання;

– учасників мирного зібрання;

– організаторів та учасників контрдемонстрації;

– працівників міліції;

– представників державного органу чи органу місцевого самоврядування;

– суд.

В окремих випадках проведення мирного зібрання може порушувати права та свободи інших громадян. Саме тому потрібно шукати баланс між правом на мирні зібрання організаторів і учасників мирного зібрання та правами й свободами інших громадян. Наприклад, використання підсилювальної апаратури на мирному зібранні в нічну пору доби може порушувати право на приватність громадян, які проживають поруч.

4. Правові підстави реалізації права на мирні зібрання

Стаття 11 ЄКПЛ встановлює, що

«Кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об’єднання з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб і є необхідними в демократичному суспільстві. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління».

Зазначимо, що це право захищається і в національному праві, однак лише на рівні загальних положень, тоді як реалізація цього права потребує більшої конкретизації.

Так, наприклад, у статті 39 Конституції України стверджується:

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».

Подібну норму передбачає Цивільний кодекс України, ст. 315 якого стверджує, що «фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону».

П. б) 3) ч. 1 статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (від 21 травня 1997 р.) делегує виконавчим органам сільських, селищних, міських рад повноваження «вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку». Таким чином під час забезпечення громадського порядку під час проведення мирних зібрань працівники органів внутрішніх справ безперечно контактуватимуть із представниками виконавчих органів сільських, селищних, міських рад з питання забезпечення громадського порядку. Рівень і якість цієї співпраці може доволі серйозно вплинути на забезпечення громадського порядку в таких випадках.

Однак очевидно, що такого врегулювання було недостатньо для того, щоб органи внутрішніх справ могли належно забезпечувати правопорядок. Саме тому було ініційоване звернення до Конституційного Суду України.

Конституційний Суд України за поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України у своєму рішенні від 19 квіт­ня 2001 року № 4-рп/2001 висловився з цього приводу наступним чином:

«Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України».

Конституційний Суд України дійшов також висновку, що «визначення строків завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування з урахуванням особливостей мирних зібрань, їх форм, масовості, місця і часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання». А також:

«...Організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей».

Разом з тим в мотивувальній частині цього рішення Конституційний Суд вказав на таке:

«Згідно з частиною третьою статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти».

Таким чином обмеження свободи мирних зібрань в Україні може здійснюватися лише:

1) на підставі закону;

2) якщо воно здійснюється заради легітимних цілей:

за Конституцією України – в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей;

за Європейською Конвенцією з прав людинив інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб)

3) якщо воно є необхідним у демократичному суспільстві.

Як неодноразово вказувалося в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) «необхідність в демократичному суспільстві» передбачає існування «нагальної суспільної потреби».

У рішенні щодо прийнятності заяви № 8191/78 (Рессемблемент Джурассен та Юніте Журасьєн проти Швейцарії) Комісія заявила:

«На Комісію покладено, тим не менше, обов’язок встановити, чи громадська безпека та попередження безпорядку зробили оскаржувані рішення необхідними.

Комісія вказала, що при перевірці чи були ці заходи необхідними, вона не намагається замінити своє власне рішення на прийняте компетентними внутрішніми органами. Її функція полягає в оцінці з погляду статті 11 рішень, які ці органи прийняли при здійсненні дискреційної влади.

Безперечно, спочатку національним органам належить оцінювати, чи є насправді імперативна соціальна необхідність, що передбачено концепцією про «необхідність» (справа Хендісайда проти Об’єднаного Королівства, § 48). У зв’язку із цим, Конвенція надає державам-учасницям межі розсуду при застосуванні заходів, що обмежують здійснення гарантованих прав, таких, як право на мирні зібрання. Проте, ці межі достатньо широкі для органів, як у цій справі, співставляються з передбачуваною небезпекою, що впливає на громадську безпеку та порядок, та мають вирішувати, часто без попередження, який спосіб застосувати, щоб попередити її»[1].

4) у судовому порядку

Особливістю регулювання цієї сфери є пошук балансу між забезпеченням свободи і порядку. Обмеження цієї свободи, передбачені Конституцією, потребують свого врегулювання в законі. Строго кажучи, до прийняття такого закону, через відсутність законодавчо закріплених критеріїв судового визначення інтересів національної безпеки та громадського порядку, виходячи з тексту статті 39 Конституції України, навіть суд не може накладати такі обмеження через високу ймовірність можливого порушення конституційного права особи саме таким чином.

Це можна підтвердити, пославшись на п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», який стверджує:

«Відповідно до ст. 39 Конституції громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, завчасно сповіщаючи про них органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Справи про обмеження цього права розглядаються судами в порядку, встановленому для справ, що виникають з адміністративно-правових відносин» і ч.4 п.2: «Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй».

Зауважимо, що закон, який би закріпляв подібний порядок досі не прийнятий, хоча Верховна Рада України неодноразово намагалася прийняти законопроекти з цього питання.

При розгляді цього питання слід відзначити точку зору ЄСПЛ. У практиці ЄСПЛ вирішення питання, чи втручання було передбачене законом, має свою особливість. Суд аналізує не лише конкретний закон, а й усе законодавство, правове обрамлення в цілому. У справі Таммер проти Естонії ЄСПЛ наголосив, що однією з вимог, що випливає з поняття «встановлені законом» є передбачуваність наслідків. Таким чином для того, щоб можна було обмежити свободу мирно збиратися, яку захищає не лише Конституція України, а й Конвенція, необхідно чітко і однозначно за допомогою закону, у відповідності до Конституції закріпити критерії обмеження цієї свободи, які б давали можливість особі регулювати свою поведінку і мати змогу передбачити, які наслідки може мати конкретний вчинок.

Протягом останніх років органи державної влади, органи місцевого самоврядування та суди неодноразово посилалися на такий нормативний акт колишнього СРСР, як Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій в СРСР». Однак цей указ не лише суперечить Конституції України (яка встановлює повідомний характер проведення мирних зібрань, на відміну від дозвільного, встановлюваного указом), він також суперечить ідеології правової держави. Більше того, очевидно, що вищезгаданий указ не відповідає принципу правової певності та відповідно до практики ЄСПЛ не може визнаватися законом, який передбачає обмеження цієї свободи.

Хоча Конституція встановлює вимогу, щоб право на мирні збори обмежувалося лише на основі закону, однак місцеві органи влади часто приймають власні правові акти, що грубо порушують свободу мирних зібрань.

Такі рішення, в основі більшості з яких лежить уже згаданий Указ Президії ВР СРСР, прийняті міськими радами більшості обласних центрів України, зокрема, у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Сумах, Львові, у деяких районних центрах. Вони встановлюють суттєві неконституційні обмеження права на мирні зібрання, наприклад, вимагається повідомлення про мирне зібрання за 10 днів до його проведення.

Очевидно саме через суперечність з Конституцією мало місце досить багато випадків, коли організатори мирних зібрань фактично ігнорували заборону проведення мирних заходів, а працівники правоохоронних органів не перешкоджали в цьому.

Слід зазначити, що для того, щоб право на мирні зібрання могло реалізовуватися, має виконуватися наступна умова: таке зібрання має бути справді мирним. Тому зібрання, що супроводжуються руйнуванням, насильством або закликають до таких дій, загрожують громадському порядку тощо, не охоплюються цим правом.

Окремо слід зазначити, що право на мирні зібрання може бути (згідно з ч.2 ст. 64 Конституції України) обмежено на певний час в умовах воєнного або надзвичайного стану. Також згідно з пп. 3-4 ч.2 ст. 4 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16.03. 2000 р. передбачається можливість запровадження надзвичайного стану в разі «виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, блокування або захоплення окремих особливо важливих об’єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування; а також виникнення масових безпорядків, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їх права і свободи».

5. Припинення зібрань працівниками міліції

Разом із тим міжнародні норми обмежують використання владою сили як під час мирних зібрань, так і під час зібрань, що порушують громадський порядок. Це не означає, що правоохоронні органи не повинні взагалі втручатися в останньому випадку. Однак силу дозволяється використовувати лише як крайній засіб, співвимірно до наявної загрози і з такою умовою, що шкода і поранення будуть мінімальними.

Припинення проведення зібрання з боку міліції є абсолютно крайнім заходом, як правило, лише тоді, коли зібрання втрачає свій мирний ненасильницький характер.

Міжнародні стандарти передбачають конкретні й детальні інструкції щодо застосування сили в контексті припинення незаконних зібрань.

Так, Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку (1990) стверджують (принципи 12, 13, 14): при припиненні протизаконних зібрань ненасильницького характеру посадові особи з підтримання правопорядку уникають застосування сили або, якщо це можливо, обмежують таке застосування до необхідного мінімуму. А при припиненні зібрань ненасильницького характеру посадові особи з підтримання правопорядку можуть застосовувати вогнепальну зброю лише у тих випадках, коли не можна застосувати менш небезпечні засоби і лише в мінімально необхідних межах, тобто лише у випадку неминучої загрози смерті чи серйозного ушкодження. Звернемо увагу, що забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи (ст. 15 Закону «Про міліцію»). У свою чергу п.4 «10 основних правозахисних стандартів належної поведінки для правоохоронних органів» (сформульованих Міжнародною Амністією разом з поліцейськими та експертами з різних країн) стверджує: «Уникайте застосування сили проти незаконних, але мирних зібрань. Припиняючи зібрання із застосуванням насилля, силу застосовуйте в мінімально необхідному обсязі».

Відзначимо, що стандарти щодо використання вогнепальної зброї рівною мірою можуть бути застосовані при використанні інших потенційно небезпечних методик контролю за великими скупченнями людей, як, наприклад, палиці, коні, сльозогінний газ та водомети.

У свою чергу стаття 14 Закону України «Про міліцію» передбачає, що спеціальні засоби, як от: наручники, гумові кийки, засоби зв’язування, сльозогінні речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для відкриття приміщень і примусової зупинки транспорту, водомети, бронемашини та інші спеціальні й транспортні засоби, а також службові собаки, в контексті припинення мирного зібрання можуть застосовуватися:

– для припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку;

– для захисту громадян і самозахисту від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров’ю;

– для припинення масового захоплення землі та інших дій, що можуть призвести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують роботу транспорту, життєдіяльності населених пунктів, посягають на громадський спокій, життя і здоров’я людей;

– для припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які виконують службові або громадські обов’язки щодо охорони громадського порядку і боротьбі із злочинністю.

Отже, в разі необхідності застосування примусових заходів, які мають бути законними та пропорційними, сила повинна застосовуватися поступово, починаючи з винятково ненасильницьких заходів. Адже саме від дій працівників міліції в багатьох випадках залежить, яким чином буде реалізовуватися право на мирні зібрання. Це особливо виявляється тоді, коли проблеми, які порушуються під час мирних зібрань, мають суперечливий характер, дратують, шокують чи ображають частину громадян, тоді, коли право на мирні зібрання використовується для виявлення громадської непокори. Саме тому від працівників міліції в таких ситуаціях вимагається, поруч з охороною учасників зібрання від незаконних дій учасників контрдемонстрації (і навпаки) та підтримання правопорядку під час мирного зібрання, вміти вести переговори, знаходити розв’язання конфліктних ситуацій, бути толерантним до учасників мирного зібрання незалежно від особистого ставлення до його цілей, уникати ескалації конфлікту, звести застосування сили до мінімуму.

Як зауважує Р. Крошоу, до обов’язків керівників міліції в зв’язку з реалізацією громадянами права на мирні зібрання належить: необхідність зберігати управління та контроль над працівниками міліції при захисті мирних зібрань шляхом нагляду за громадським порядком, плануванням дій та інструктуванням підлеглих, проведення аналізу й обговорення результатів після закінчення операції; стежити, щоб стратегія і тактика мирних зібрань не спровокували насильства.

6. Практика Європейського суду з прав людини

На сьогодні ЄСПЛ розглянув небагато справ, що стосувалися свободи мирних зібрань за статтею 11. Частково це пояснюється тим, що термін «зібрання», тобто зустріч людей та участь у вираженні поглядів або обміні ідеями та думками, характеризує групу менш формального характеру, ніж та, що передбачається в терміні «об’єднання». На думку Комісії «Право на свободу мирних зібрань, яке проголошене у цій статті, є одним із основних прав у демократичному суспільстві та… однією з підвалин такого суспільства…» (рішення щодо прийнятності заяви № 8191/78 (Рессемблемент Джурассен та Юніте Журасьєн проти Швейцарії)).

Комісія також зазначила: «право на свободу мирних зібрань гарантується кожному, хто має намір організувати мирну демонстрацію…; можливість контрдемонстрації із застосуванням сили або можливість долучення до демонстрації екстремістів, які не є членами об’єднання, що виступило організатором, і які мають намір вчинити насильницькі дії, не можуть самі по собі скасувати це право. Навіть якщо існує реальна загроза того, що публічна демонстрація може призвести до заворушень внаслідок подій, які є поза контролем організаторів демонстрації, це не може бути приводом для виключення її зі сфери дії пункту 1 статті 11 Конвенції. Будь-які обмеження, що накладаються на подібні зібрання, повинні відповідати умовам положення пункту 2 статті 11» (Заява № 8440/78 (Християни проти расизму та фашизму проти Сполученого Королівства)).

У справі Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії (1988) ЄСПЛ розглянув позитивне зобов’язання держави забезпечувати захист групам, що здійснюють своє право на свободу мирних зібрань. У цій справі австрійський уряд дав дозвіл на проведення у визначеному місці демонстрації проти абортів. Після цього організація заявника звернулася з проханням змінити місце проведення демонстрації на інше, менш зручне з точки зору забезпечення контролю за натовпом. Уряд погодився на цю пропозицію, однак повідомив організаторів демонстрації про те, що поліція може і не забезпечити належного захисту від виступу контрдемонстрантів, що й мало місце насправді. Організація заявника скаржилася на те, що австрійський уряд порушив статтю 11, тому що не вжив належних заходів для забезпечення безконфліктного проведення демонстрації. У своєму рішенні ЄСПЛ вказав на те, що Австрія була зобов’язана забезпечити захист груп, які здійснювали своє право на мирні зібрання: «демонстрація може зачіпати або ображати людей, які виступають проти висунутих демонстрантами ідей або вимог. Проте учасники повинні мати можливість провести демонстрацію без ризику постраждати від фізичного насильства з боку своїх супротивників. Подібні побоювання можуть перешкоджати об’єднанням громадян або іншим групам, що мають спільні ідеї та інтереси, відкрито висловлювати свої думки стосовно найбільш суперечливих питань, які хвилюють суспільство. У демократичному суспільстві право на контрдемонстрацію не може призводити до відмови у здійсненні права на саму демонстрацію. Справжня, ефективна свобода мирних зібрань не може, таким чином, зводитись лише до обов’язку держави не втручатися: цілком негативна концепція не відповідає предмету та меті статті 11. Як і стаття 8, стаття 11 іноді потребує вживання позитивних заходів навіть у сфері взаємовідносин між окремими особами, якщо в цьому є потреба».

На думку ЄСПЛ, держави мають широкі дискреційні межі: «Хоча вживання розумних і відповідних заходів для забезпечення мирного характеру демонстрацій є обов’язком Договірних Сторін, вони не можуть гарантувати це абсолютно, і вони мають широкі дискреційні повноваження у визначенні необхідних для цього засобів…» Саме тому від держави вимагається вжити всіх розумних і належних заходів, спрямованих на забезпечення цього права, однак ці заходи можуть і не досягнути належного результату.

Проведення публічних зібрань тісно пов’язане із наявністю практичних перешкод у їхній реалізації. Саме тому держави мають певний вибір, певний розсуд щодо подолання цих ускладнень, які можуть реалізуватись різними методами і засобами, наприклад, через забезпечення поліцейського захисту від контрдемонстрації.

У тих випадках, коли учасників мирних зібрань атакують невідомі, в тому числі із завдаванням тілесних ушкоджень, на міліції лежить обов’язок припинити такі дії і розслідувати їх. В іншому разі це не лише порушуватиме статтю 11 Конвенції, але й створюватиме підозри у причетності працівників міліції до цих подій, потуранні цим подіям.

Слід, однак, зазначити, що, незважаючи на ті перешкоди, з якими держава може зустрітися при забезпеченні права на мирні зібрання, окрема особа не може бути покарана за участь у такій демонстрації, якщо вона не чинила протиправних дій. Так, у справі Езелєн проти Франції (1991) Суд зазначив «Суд вважає, що свобода брати участь у мирних зібраннях – у даному випадку демонстрація, яка не була заборонена – є достатньо важливою, щоб не бути обмеженою будь-яким чином до того часу, доки зацікавлена особа не здійснить засуджувані дії».

7. Відповідальність за правопорушення у сфері реалізації права
на мирні зібрання

Що стосується відповідальності за правопорушення у сфері реалізації права на мирні зібрання, то чинне законодавство України передбачає відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (Стаття 1851 КУАП) у вигляді попередження або накладення штрафу від десяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). За повторні дії, вчинені протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення організаторам зборів, мітингу, вуличного походу, демонстрації передбачається накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку, або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб. У свою чергу ст. 1852 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за надання посадовими особами для проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій приміщень, транспорту, технічних засобів або створення інших умов для організації і проведення зазначених заходів. За такі дії передбачається накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Найбільшою проблемою застосування цієї норми якраз і є відсутність такого встановленого порядку проведення зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій.

Стаття 340 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, якщо це діяння було вчинене службовою особою або із застосуванням фізичного насильства. За таке діяння передбачається відповідальність у вигляді виправних робіт на строк до двох років або арешту на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до п’яти років, або позбавлення волі на той самий строк.

8. Типові порушення свободи мирних зібрань з боку працівників міліції

1) Припинення мирного зібрання, стосовно якого відсутнє рішення суду про його заборону

Як свідчить практика, неодноразово працівники міліції за відсутності рішення суду припиняли проведення мирного зібрання на підставі звернення керівника обл(рай)держадміністрації до керівництва ОВС з проханням припинити мирне зібрання. На сьогодні такі дії є прямим порушенням свободи мирних зібрань, зокрема тому, що серед повноважень міліції відсутнє повноваження припиняти публічні заходи.

Приклад. У Харкові на початку 2001 р. наметове містечко Соціалістичної партії України було демонтовано працівниками МВС, на підставі розпорядження тодішнього начальника Харківського міського управління МВС генерал-майора Костянтина Маслія, який, за його словами, отримав розпоряд­ження міської влади про негайне наведення належного громадського порядку на центральній площі міста. («Голос України», № 7, 16 січня 2001 р.). За непрофесійні дії начальникові обласного УМВС Олек­сандру Гапону оголошено догану, а його заступник – начальник міліції громадської безпеки Михайло Мартинов був попереджений про неповну службову відповідність. Генералу Гапону було наказано покарати начальника міського управління міліції Костянтина Маслія та інших причетних до справи офіцерів. («Комсомольская правда в Украине», № 13, 25 січня 2001 р.). Згодом Олександр Гапон вибачився у зв’язку із цими подіями. («Сегодня», № 25, 1 лютого 2001 р.).

2) Надмірне або непропорційне застосування сили

Припинення публічних заходів працівниками міліції відбувається у формі, яка потребує швидкого прийняття рішень. У зв’язку із цим дуже важко оцінити, чи є в даному разі застосування сили надмірним, чи пропорційним. Разом із тим у цій ситуації слід керуватися статтями 12-151 Закону України «Про міліцію». Наприклад, однозначно неприйнятними можна вважати такі дії, щодо учасників мирного зібрання, що не чинять опору, які очевидно спричинять у них фізичні пошкодження.

Приклад. У ніч з 24 на 25 січня в місті Снятин Івано-Франківської області група людей в міліцейській формі та масках без пред’явлення документів і пояснень знесла наметове містечко акції «Україна без Кучми». За словами прес-секретаря УНА-УНСО Тетяни Чорновіл, близько 10 мешканців наметового містечка, члени місцевого осередку УНА-УНСО, були побиті і вивезені у невідомому напрямку. За даними на 25 січня, про їхню долю нічого не відомо. («Україна молода», № 16, 26 січня 2001 р.)

3) Затримання учасників мирного зібрання, не причетних
до скоєння правопорушень

Практику, яка базується на затриманні осіб, учасників якогось мирного зібрання, саме на підставі участі в цьому мирному зібранні слід вважати такою, що не відповідає правовим вимогам у такій ситуації.

Приклад. На залізничному вокзалі 9 березня 2001 р. м. Києва та поблизу станцій метро міліція заарештовувала молодих людей – переважно учасників установчих зборів громадянської кампанії «За Прав­ду» на тій підставі, що вони мали емблеми та хустки з логотипами «За Правду» або говорили українською мовою, аж до висаджування з потягів та застосування гумових кийків. Хоча, ці арешти пов’язувалися представниками МВС із подіями «9 березня», однак самі події та установчі збори проходили приблизно в той самий час, але в різних частинах Києва. Згодом керівництво МВС визнало свою помилку в цій справі.

4) Застосування ст. 185 КУАП за відсутності реальних підстав

Мається на увазі кваліфікація дій учасника мирних зібрань як злісної непокори законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця у зв’язку з їх участю в охороні громадського порядку при відсутності такого законного розпорядження або при відсутності злісної непокори. Зокрема проведення на цій підставі адміністративного затримання особи, складання протоколу в тому випадку, коли насправді була відсутня злісна непокора або відсутнє законне розпорядження або законна вимога.

Приклад. Десятьох учасників акції «Україна без Кучми», які намагалися розбити намети і виставити інформаційний стенд пам’яті Георгія Ґонґадзе на Театральному майдані в Рівному, було затримано спецпідрозділом «Беркут». Їх було звинувачено у «злісній непокорі законному розпорядженню або вимозі працівників міліції» на підставі статті 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Матеріали на них були передані до міського суду. Натомість ініціатори не погод­жуються з таким тлумаченням подій і звинуватили міліцію у брутальному нападі на людей і завданні тяжких тілесних ушкоджень. Двоє учасників акції з поламаними ребрами потрапили до міської лікарні. (“Україна молода”, № 16, 26 січня 2001 р.)

Література

1. Проект руководящих принципов ОБСЕ БДИПЧ по подготовке законодательства о свободе собраний. – Варшава, 2005

2. Тополевський Р. Правове регулювання свободи зібрань в системі джерел права України: колізії, непорозуміння чи злий жарт// Свобода мирних зібрань та об’єднань в Україні. – Харків: Фоліо, 2002. – с.73-78

3. Речицький В. Дух закону і буква права// Свобода висловлювання і приватність. – 2001. – №1. – с.10-13

4. Права людини у діяльності міліції/ Посібник з активних методів навчання. – Харків, 2006

5. Банікевич І.В. Правове регулювання застосування сили працівниками правоохоронних органів: Наук.-практ. посібник. – Х.: Вид-во НУВС, 2001

6. Буроменський М.В. Право на свободу асоціації та на проведення мирних зборів// Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст. – К.: ЗАТ «ВІПОЛ», 2004. – с.621-626

7. Владимир Чемерис: «Для милиции не должно иметь значения, собираются люди 7 ноября на митинг или на футбольный матч»//http://www.glavred.info. – 06.11.2005


[1] Тут і надалі переклад рішень щодо прийнятності заяв здійснено громадською організацією «Інститут «Республіка»


Обставини, у разі виникнення яких проведення масового заходу та акції повинно бути припинено (з точки зору міліції):

1. Проведення масового заходу без сповіщення місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування (недотримання вимог статті 39 Конституції України. Порушення порядку організації та проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій тягне за собою відповідальність, передбачену статтею 185-1 КупАП. Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, тягнуть за собою відповідальність, передбачену статтею 295 КК України).

2. У разі наявності в діях учасників масового заходу ознак складу будь-якого злочину працівники міліції повинні доступним способом – голосом, у тому числі з використанням звукопідсилювальної апаратури, плакатів тощо попередити присутніх про наявність у їхніх діях ознак відповідного злочину та зажадати припинення злочинних дій.

При продовженні дій злочинного характеру необхідно вжити заходів щодо їх фіксації та процесуального оформлення і відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 10 Закону України “Про міліцію” усіма законними способами припинити злочинні дії.

3. Виникнення під час заходу небезпеки для життя і здоров’я громадян (створення та виникнення обставин, які можуть поставити в небезпеку життя і здоров’я громадян – проведення заходу в невстановленому або непридатному місці, значне скупчення людей на обмеженій території тощо.

4. Рішення суду про заборону проведення заходу (припинення) внаслідок порушення порядку його організації та проведення (рішення суду є обов’язковим до виконання зазначеними в ньому суб’єктами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, передбачену статтею 382 КК України).

5. Порушення громадського порядку (порушення громадського порядку (групові порушення), масові заворушення тягнуть за собою відповідальність, передбачену КК України або КупАП залежно від тяжкості наслідків таких дій).

6. Блокування автошляхів, захоплення вокзалів, аеропортів, портів, станцій (блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства тягне за собою кримінальну відповідальність, передбачену статтею 279 КК України). Уживаючи заходів для припинення злочину, міліція діє на підставі ст. 10 Закону України “Про міліцію”.

Витяг з «Інструкції про дії органів і підрозділів внутрішніх справ щодо організації й забезпечення охорони громадського порядку», затвердженої Наказом МВС №170 від 11.95.2010 р.

Напишіть відгук